Автор статті – Шиловцева Анна, православний психолог.
Відомості про автора: киянка, 1957 року народження. Закінчила українсько-англійску школу №49. Освіту отримала в університеті імені Т.Г. Шевченка на філософському факультеті за спеціальністю “Психолог. Викладач психологічних дисциплін”. За цим фахом працювала понад 30 років в університеті імені М.П. Драгоманова на кафедрі психології – вчила майбутніх психологів.
Про себе: “Маю деякий досвід у практичній психології. А взагалі, я звичайна жінка, яка мала у житті багато переживань, як радісних, так і гірких. Уболіваю за свою рідну країну, за наш народ, за свого сина та маленького онучка. Та з Божою поміччю намагаюся оптимістично ставитися до життя та радіти йому”.
“Стоять жебраки або роздуми про подаяння”
Коли я бачу біля церкви або просто на вулиці людей, які просять милостиню, я задаюся питанням: “А чи справді вони бідні, їм немає чого їсти і немає де жити, чи вони удають із себе таких?”
Зайвих грошей не маю, щоб викидати їх на вітер. Але для нужденних не пожалкую. Маючи неабиякий життєвий досвід, намагаюся розпізнати їх за зовнішністю: вираз обличчя, погляд, одяг, чи здоровий вигляд, чи п’яниця, чи хворий…
У повісті І.С.Нечуя-Левицького “Київські прочани” описано історію киянина, який проміняв державну службу на жебракування і на подані гроші придбав будиночок та й ще забезпечив приданим свою доньку. Проте в цій же повісті головна героїня-жебрачка настільки бідна, що однієї просфорочки та копійки в день їй досить, щоб не вмерти від голоду…
Якось на проповіді у храмі, зачепивши тему прохачів, священник сказав, що багато з них мають достаток, не менший від тих, хто їм подає. І порадив допомагати тоді, коли ми впевнені у тому, що люди дійсно цього потребують: своїм батькам та іншим родичам похилого віку – це наш обов’язок; самотнім хворим, які живуть у певному місці або знаходяться в лікарні; близьким і чужим старичкам, які ледве зводять кінці з кінцями і які не мають ніякої підтримки; знайомим, які звертаються до нас у скрутній життєвій ситуаціїї, – можливо, не тільки матеріально, а просто добрим словом, просто своєю присутністю, просто людським теплом…
Я згодна з батюшкою і подякувала йому в душі. Але як же бути з тими,
хто простягає руку й чекає,що в неї покладуть щось для виживання?! Мимоволі уявляю себе на їх місці і мені стає страшно: а раптом всі обминатимуть мене? Адже я не знаю історію їх появи на паперті…
Згадую сумний випадок із свого дитинства. Якось на чорному ході постукали у двері. Моя прабабуся, не питаючи хто це, відчинила. На порозі стояв каліка. Бабуся його впустила, нагодувала, налила чарочку і дала грошей. А коли той, подякувавши,пішов, вона каже мені: “Це мій Женєчка приходив”. Моя рідна, улюблена прабабуся все своє життя чекала з війни сина, який вважався тим, що пропав безвісти… Тепер ми не відчиняємо двері незнайомим, і в наш час це зрозуміло…
Закінчу я свої роздуми цитатою з висловів преподобного Оптинського старця Макарія: “Свойство милостыни есть сердце, сгорающее любовию о всякой твари и желающее ей блага. Милостыня состоит не в одном подаянии, но в сострадании, когда видим сродного нам созданного человека в каком-либо злострадании и, если можем помочь ему чем-либо, помогаем. А подаяние есть токмо часть милостыни, надобно и оное творить по силе, без смущения и разбирательства, – хоть немного подать, но с благим произволением и надеждою..”
(Изречения преподобных старцев Оптинских. Житие, чудеса и акафист. – Украинская православная церковь. Полтавская епархия. Спасо-Преображенский Мгарский монастырь, 2008. – С. 94 – 95.)
Дякую авторці за підняту болючу і не просту тему. Що є милостиня сьогодні, кому давати, а кому ні? Вдивляюся також в обличчя, постави прохачів. Легко давати стареньким. Не викликають довіри прохачі з циганською зовнішністю. Жінка з дитиною: чи власна дитина чи взяли “напрокат”, потрібна соціальна допомога жінці чи міліція? Але, як правило, на жаль ніколи розбиратися, легше все-таки кинути щось… Господи, дай нам милостиве серце і мудрість. Галина
Дуже дякую автору за вчасну статтю та правильно підняту тему. Це питання дуже часто турбує багатьох. На базарчику, що біля мого дому іноді підходить до всіх скромно вдягнена жінка десь пенсійного віку і просить: ” Дайте на хлебушек..” Слова начібто ж повинні затронути, але ця рука дуже вимагає… Я запитала її, чи отримує вона пенсію, та на питання не отримала відповіді…вона перейшла до іншого кіоска. Частіше просять у молодих. Я вважаю, що не кожна людина здатна і може просити. Ті які опинилися в скруті просять у близьких, друзів, знайомих… Тільки людина, яка нікому не зробила нічого доброго залишається на самоті. Не потрібно давати гроші, а можна запропонувати купити щось з їжі. Так буде правильно.
Дуже приємно, що проблема, піднята у даній статті, знайшла читачів, не байдужих, а, навпаки, тих, що замислюються над нею та мають різні думки, погляди і почуття з приводу подаяння прохачам. Дякую вам за ваші відгуки, за те, що ділитеся своїм досвідом і переживаннями. На порушене питання немає однозначної відповіді, тому ваші коментарі є дуже цінними. Можливо, читаючи їх, ми всі ширше ознайомимося з даною темою, глибоко проаналізуємо можливості наших дій в тій чи іншій ситуаціїї та, за молитвою, вчинимо правильно.