Продовжуємо цикл статей на “гострі” соціальні теми. Сьогодні – до вашої уваги роздуми нашого консультанта, філософа, викладача філософських та соціальних дисциплін з більш ніж 20-ти річним стажем – Галушко Оксани Іванівни.

Про себе: “В двох словах: народилася в Києві, закінчила університет, філософ за фахом, багато років займалась науковими дослідженнями в Києво-Печерському заповіднику, потім на викладацькій роботі. Останнім часом часом займаюсь вивченням теоріі та практики соціальноі роботи в Украіні та за кордоном.”

Стаття про інвалідів викликає роздуми і піднімає питання щодо болючої теми, яка традиційно “замовчується” суспільством або принаймні воно й досі не приділяє їй достатньо уваги …

“Інваліди серед нас. Хто вони?”

Інвалідність – які почуття викликає у нас це слово? Острах, співчуття, бажання уникнути навіть розмов на цю тему, роздратування, жаль, чи ще щось? Як ми звикли ставитись до інвалідів? Що ми найперше бачимо: людину чи її каліцтво, несхожість на нас? Історичне коріння цієї проблеми сягає в глибину тисячоліть.

В античному світі до людей з інвалідністю ставилися упереджено, і не тільки тому, що вони не мали змоги брати участь у суспільному житті, бути «повноцінними громадянами», але й тому, що їх вади викликали містичний жах і вірування, що їх хвороба має демонічне походження. До сьогодні деякі люди розглядають інвалідність, як покарання за гріхи самої людини, або роду. Інші вважали, що людина з інвалідністю має особливу місію на землі і особливе призначення. Проте виключним правом поваги та піклування в Римі та Греції користувались люди, які отримали каліцтво під час військових конфліктів – вони утримувались за рахунок республіки. Воїнам, що зазнали у військових діях поранень та каліцтва, надавали земельні ділянки, частку здобичі, а пізніше ставили їх на грошове утримання. Напевне з того часу і була заснована державна система піклування про осіб, які зазнали каліцтва під час військових дій.

Проте це не стосувалось людей, що від народження мали ті чи інші фізичні вади. У стародавній Спарті, як відомо, новонароджених дітей з фізичними недоліками просто знищували, під час ігор в Римі, що проводилися в Колізеї, дітей з інвалідністю кидали під копита коней, відбувалися бої незрячих гладіаторів, бої карликів з жінками, що викликали шалене захоплення публіки, незрячих юнаків використовували на галерах, жінок змушували займатися проституцією та жебрацтвом і все це не вважалося чимось особливим.

З появою християнства ставлення до людей з інвалідністю поступово змінювалося на більш гуманне. В 369 році у Візантії при монастирях відкривали лікарні для жебраків, бездомних інвалідів, сиріт, що свідчило про почуття милосердя до них.

За часів Київської Русі князь Володимир доручив церкві турбуватися про знедолених, заснувавши для цього Десятинну церкву. Сюди відраховувалася десята частина від княжого маєтку і усіх міст і йшла на утримання нужденних. Першою вітчизняною лікарнею стала лікарня при монастирі Києво – Печерської лаври, заснована в середині ХІ ст. святим Феодосієм. Він побудував «двір біля монастиря і велів перебувати там жебракам і сліпим, і кульгавим, і хворим». З монастиря їм приносили все необхідне, від всього монастирського майна їм віддавали десяту частину.

Проте ще багато століть поряд з милосердям і допомогою знедоленим, суспільство використовувало їх для розваги, глузування, знущання, та наживи. Відомий факт, що при королівських та царських дворах існували цілі штати карликів, ліліпутів, «дурнів», які розважали вельмож. «Клітки з ідіотами» виставляли на площах міст, людей з різними вадами показували в цирку за гроші, примушували з дитинства жебракувати, виставляючи на проказ своє каліцтво.

Наприкінці ХІХ – першій чверті ХХ ст. чимало вчених підтримували теорію євгеніки, яка відстоювала думку про те, що суспільство повинно звільнятися від недосконалих, хворих людей, які не мають права розмножуватись. Усе більше і більше людей з обмеженими розумовими і фізичними можливостями ізолювалися в спец установах, або піддавалися стерилізації. В Сполучених Штатах Америки в 1923 році було 80 таких установ, де утримувалось по 500 хворих, ізольованих від суспільства, насильно стерилізованих.

У фашистській Германії було прийнято низку «євгенічних законів» про насильницьку стерилізацію та «гуманне» умертвіння (евтаназію) «менш цінних» представників народу: людей з психічними і спадковими захворюваннями, дітей інвалідів, невиліковно хворих і всіх «непотрібних їдоків». Так Гітлер хотів захистити «вищу арійську расу» від «забруднення».

Після війни, в 1949 році великі міста в нашій країні були «зачищені» від інвалідів, які «псували» своїм виглядом та жебрацтвом красу нових відбудованих вулиць, дискредитували «гуманну» політику радянської влади. До дня народження великого вождя сотні тисяч інвалідів, які постраждали на війні, захищаючи Вітчизну, протягом 24 годин були вивезені на Соловки в закриті інтернати, в спеціальні табори на довічне примусове поселення.

І не дивлячись на те, що з другої половини ХХ століття у багатьох країнах світу відбувається впровадження нової концепції політик стосовно «інвалідності», яка спрямована на забезпечення дотримання прав людини на рівній основі та участі людей з інвалідністю у житті суспільства ця проблема немає свого остаточного розвитку у сфері соціальної політики багатьох держав і негативно впливає на умови життя великої кількості людей з проблемами фізичного та психічного розвитку.

Крім того існують психологічні стереотипи, уявлення, про ставлення до людей з інвалідністю, які сформувалися під впливом культурного оточення і передаються із покоління в покоління. Ці стереотипи, упередження стосовно людей з інвалідністю відіграли значну роль у обмеженні можливостей включення їх в суспільство. Існує багато міфів стосовно людей з інвалідністю, саме вони і створюють негативні стереотипи та відкрите упередження. Серед найбільш розповсюджених такий: люди з інвалідністю пасивні, слабкі, неприємні, залежні, недружні, заздрісні, жалюгідні, це зло , тягар для суспільства, вони не в змозі працювати і конкурувати на ринку праці, не освічені, потребують постійної допомоги, від них немає ні економічної, ні духовної користі суспільству.

Організація Об’єднаних Націй на початку 50-х років минулог століття неодноразово привертала увагу до проблеми інвалідів. Потребувало визначення самого терміну «інвалід» в міжнародному правовому просторі.

1981 рік був проголошений Міжнародним роком інвалідів, а до того, в 1975 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про права інвалідів.

 

Програма мала на увазі забезпечення рівності та повної участі людей з інвалідністю в суспільному житті, зміну ставлення і розуміння інвалідності міжнародним співтовариством. У 2007 році ООН прийняла Конвенцію про права інвалідів, а в 2009 році цю Конвенцію було ратифіковано Верховною Радою України.

З цього часу в нашому суспільстві поступово відбуваються зрушення стосовно інвалідів не тільки в правовій сфері, але й в морально-психологічній. І останнє, на мій погляд, не менш, а то й більш важливо ніж державний підхід. Доки люди не приймуть інвалідність як одну з сторін життя, як ситуацію, в якій може опинитись кожен, чи то за станом здоров’я, чи за віком, до тих пір суспільство не може вважати себе цивілізованим.

В Україні налічується біля трьох мільйонів інвалідів, з них майже триста тисяч – учасник АТО. І зараз питання соціалізації та включення вчорашніх воїнів в повноцінне життя постало дуже гостро. Згадані інваліди – це люди, які ще вчора вели повноцінне, активне життя, сповнене героїзму і мужності.

Багато з них нині потребують уваги, допомоги, підтримки як фінансової (для лікування і протезування), так і психологічної, моральної, духовної. Досвід Великої Вітчизняної війни говорить про те, що багато воїнів-інвалідів не змогли знайти себе в мирному життя, не «вписалися» в нову для них реальність. Суспільство, тобто, ми – оточення, несемо відповідальність за їхню подальшу долю, великою мірою вона залежить і від нас, нашого ставлення до ближніх, до їх потреб, надій і прагнень.

Далі буде – очікуємо продовження статті……………………..